***
Зібрала нерви в кулаку,
Щоби пруття держалось,
А біль закрила у кутку –
Так треба, коли сталось:
Останню шану донести
І довести до краю
Повинна через болі ти…
Та от – усе… немає…
Взяла до рук своїх земля
І в надра заховала.
Були у світі – ти і я,
Та – блиснуло – не стало…
І от – усе… І щемом біль
Все тіло роздирає,
Чорнотно лізе із кутів,
Гризе тебе і крає.
Думок химернії птахи
Лякливо в скроні б’ються,
І розпачу дурні страхи
Зібгаються і жмуться
До серця, тілі, до чуття
Мертвять тебе і палять,
І марні будять каяття,
І все йому замало…
І ходиш ти в кайданах тих,
Прикривши від чужого…
Колись-то зрине поміж стріх
І переллється в спомин…
Так, все проходить у житті,
І біль колись згасає.
Змирившися, зростешся ти:
Так Бог людей спасає,
Живим лишається живе,
Заведено так в світі,
І вщухне біль і в Стікс спливе,
Й задмуха рани вітер
Затим – залишаться рубці
По кόханих і ближніх…
Назавше нам карбúни ці:
Любов, жертовність, ніжність…
Що десь було колись не так –
В сміття розвіє вітер,
А памʼяті крилатий птах
Вбере все краще в квіти.
І буде кúдати тих фарб,
Вкрапляючи в «сьогодні»,
Складаючи в серцéвий скарб,
Вмальовуючи в скроні
Сріблястий світ прожитих літ…
Колись-то й ми складемо звіт…
***
Які солодкі й пристрасні цілунки!
Кохались ми на ложі з пишних трав…
Відлунням по лугам:
- «Тебе люблю-ю-у я-а-а!!»
Ти, як перлину ніжную держав,
І пестив, ніби мушля, дар цінніший,
Що мáлую дитину колисав…
А десь за лісом – спалахи зірниці –
Миттєвістю стухаючих заграв…
А ми палали спалахом любові,
Жагá згоріла полум’ям в траві,
Лилось кохання, наче дика повінь,
І лỳнами летіло по землі.
***
Ой, жіночки, ой сусідки,
Що ж ви такі злії?
Хіба ж винна я, що хлопці
По мені дуріють?
Я юбкáми не вертіла і не чаклувала,
Хіба кόму усміхнулась –
То провина мáла.
Не я в очі заглядала, усмішку ловила.
Зá що ж мене майже кожна
Пόтай не злюбила?
«Що знайшли ви у цій відьмі?» -
Хлопців ви питали.
Вони очі відводили, самі се не знали.
Щось за серце прихопило,
Пташкою у очі:
Блиск очей, що ясні зорі,
Чи-то стан дівочий…
Щось, мов вітер, налетіло,
Заглянуло в душу…
Серце їм затріпотіло:
Ця навік присушить!
«Що ж за горе у цій жінці?
Хіба сáма красна?
Он яскраві ходять пави –
Лице й όдіж рясні,
А у цій – на що дивитись:
Тіла – й тόго мало!
От і здумай, що тим хлопям
Нá очі упало!
Вона, відьма, мабуть хлопців
Зіллям присушила.
Ач, очами зирканỳла –
Й світа їм застило!»
Та не маю того зілля,
Котрим привертають.
Просто в мене – кров гаряча,
То ж бо й відчувають!
Просто в мене вдача ніжна,
Серце добре маю,
Не шиплю, як та гусеня –
Тим і привертаю.
Ой, жіночки, ой, сусідки,
Не будьте ви злими!
Ви – кохайте ліпше хлопців,
То й будете з ними.
Нам кажется, что нас легко понять,
Ведь все мы – люди
И друг с другом схожи,
Но – Вавилон меж нас,
Наказ: «Разьять!»
И вековая рознь и непохожесть,
Непонятость, казалось, схожих слов
И в дум чужих хоть впустят лабиринты,
Но… тупики непонятости.
Слог – иной.
Сколь выход не ищи ты,
Но свет увидит тот,
Кто свой душой,
К нему пробьешься мыслю через слово.
Хоть схожи внешне.
Всяк из нас – иной.
И это повторится снова, снова…
Настанет ли тот самый, золотой,
Век новый, где все внятно и объятно?..
Мы схожи… но по сути – ты другой,
Удобно – не удобно ли, приятно ль…
Мы – разные. Стараясь все ж понять
Друг друга, мы смыкаем круг общенья.
Не правда ли, приятно узнавать
Похожего, минуя разобщенья.
И как нам от похожести тепло!
И как нам от похожести – погόже!
И тает разобщенье мысли слов,
Коль узнан слог и лик твой,
Мой прохожий.